- У Transparency International повідомили, що за минулий рік Україна піднялася на 12 позицій у світовому Індексі сприйняття корупції, тож на думку західних фахівців рух у позитивному напрямку відбувається. Як Ви відноситесь до таких результатів досліджень?

- Якщо у сенсі боротьби з корупцією західні партнери відзначають у нас зміни на краще, а вони дають оцінку по країні загалом, враховуючи багато напрямків, то звісно це Україні в плюс. Ба більше, це вкрай важливо для прискорення інтеграційних відносин України з ЄС та розвинутим світом. Утім, будемо відверті, наші партнери нам вказують і на багато проблем з корупцією, котрі ми досі не подолали.

Майже кожного тижня, а то й декілька разів на тиждень, ми читаємо в ЗМІ про корупційні скандали, резонансні журналістські розслідування щодо розкрадання бюджетних коштів причому на найвищих посадових рівнях. Фігурантами корупційних історій є міністри, заступники міністрів, заступники генпрокурора, високопосадовці правоохоронних органів, судді, керівники стратегічних державних підприємств, голови державних адміністрацій, високі воєнні чини.

З одного боку, маємо такий рівень демократії, за якого медійники можуть викривати корупціонерів публічно аби правоохоронці реагували й надавали правову оцінку. Це беззаперечне досягнення України. З іншого боку, охопити весь масив системної корупції, яка будувалася десятиліттями у різних сферах життєдіяльності країни, журналісти не в змозі.

До прикладу, наш Комітет також має обмежений ресурс, хоча й робить все можливе аби кожний сигнал від громадян про корупцію донести до силовиків, а потім ще й контролює, аби такі факти не гальмувалися. Отже відсутність ефективної роботи правоохоронних структур – це одна з суттєвих проблем, на якій роблять акцент західні партнери. І це небезпідставно.

Якби українські посадовці, котрі порушують закон і вдаються до корупції не могли робити це без жодного страху, юридичних наслідків або великих репутаційних ризиків, це б стало важливою перемогою для України, значно підвищило її авторитет у світі, який наши оборонці і без того підняли на значні висоти завдяки відчайдушному захисту української землі від російського монстра з потужною ядерною дубинкою.

- З початку повномасштабного російського вторгнення Ви знаходитесь в Україні, і, як ми знаємо, для Вас така позиція є принциповою. А отже, логічно було б запитати, як Ви оцінюєте стан корупції на третьому році війни: чи відбулися у цьому сенсі позитивні зміни?

- Так, ви праві, тільки но наші Сили оборони змогли відкинути російських окупантів від Києва, до чого ми як кияни і громадяни також докладали усіх можливих зусиль, з того самого моменту наш Комітет тримає руку на пульсі щодо виконання своїх прямих завдань  – запобігати проявам корупції та викривати корупцію посадовців держорганів, прокуратури, правоохоронних структур та судової гілки влади.

А щодо позитивних зрушень у боротьбі з корупцією на третьому році війни загалом можу відповісти так:  українці й досі  вбачають питання  корупції наступним за рівнем пріоритетності після воєнних дій та низьких доходів. Тож серед українських викликів ця проблема продовжує залишатися невирішеною, переважним чином за рахунок наявності топ корупції, що завжди слугувало дозвільним маяком і для місцевого рівня. «Якщо корупцію дозволяють собі зверху, чому б не практикувати її на місцях» - саме такою логікою керуються посадовці у регіонах.

Невипадково минулого року президент України Володимир Зеленський запропонував законодавчу ініціативу щодо того аби прирівняти відповідальність за корупційні злочини до покарання за державну зраду. Можливо подібний правовий інструмент і вплинув би на «системність» корупційних діянь, зміг би протистояти хабарництву та відкатам, та тільки після пропозицій президента у гру повинні були вступити парламентарі. На жаль синергічного ефекту поки що не сталося. Маю на увазі, що не тільки президент, а уся влада повинна акумулювати зусилля и показати політичну волю щодо рішучого наступу на  корупцію.  

Звісно Зеленський та Єрмак – це головні обличчя, але далеко не всі, які пишуть сьогоднішню історію наших перемог, бо за великим рахунком її пише український народ – справжній хребет та феномен, що дозволяє Україні триматися

Феномен у тому, що з початком нашого спротиву російській агресії ми нарешті зламали старі практики, за яких раніше у Києві узалежнювали долю України від мінливих політичних комбінацій у європейських і заокеанських столицях. Ми показали приклад успішного опору Путіну, для якого кордони сусідніх держав не мали аж ніякого значення, який і далі ще довго збирався тролити своїми гопницькими витівками цивілізований світ.

Чи могла Україна на початку вторгнення рф залишитися у геополітичній самотності? Так, могла, бо ще надто живучий у багатьох західних столицях «синдром Мюнхена», назва якого походить від рішення лідерів топ держав у 1938 році віддати на поталу Гітлеру єдину на той час демократичну державу на сході Європи – Чехословаччину. На жаль, рішення на кшталт «мюнхенських» були в історії непоодинокі.

Поки що нема жодних підстав стверджувати, що така філософія нині остаточно втратила свій вплив та значення. Й досі в Європі та США є прихильники подібного стилю мислення і ведення міжнародних справ, коли кон’юнктура підважує вічне, нищить майбутнє в ім’я жалюгідних переваг сьогодення, хоча і зрозуміло, що це є надто шкідливим для всього західного способу цивілізаційного буття.

Так розпорядилася історія, що саме за президента Зеленського було вирішено, що попри повну відсутність гарантій, що Україна не стане жертвою Мюнхена-2 і не опиниться сам на сам з агресором, Київ не капітулює перед Кремлем, не здасться, не віддасть загарбнику, все що він зажадає, а буде чинитиме опір у найважчих умовах. Таке рішення керівництва не стало для України вироком, не стало кінцем світу, як прогнозував багато хто у нас і за кордоном, ба більше стало випробуванням на національну силу й витривалість, на сміливість і героїзм. Це випробування триває, та українці встоять, бо мають дуже високий рівень національної єдності і бажання зберегти свою державу.

Едуард Єфіменко

Нам багато доводилося чути, що ми нічого не вирішуємо, що сильні світу вже все вирішили за нас. Думаю, чимало хто в Україні розмірковував, чому саме так? Чому українці, люди з багатою історією, культурою, сильні характером і духом, довгий час переважно були байдужі до власної долі?

Дехто зауважить, що історія не знає умовного способу і все у нас склалося, як склалося, тож марно вдаватися до подібних питань. Але чи контрпродуктивно ставити такі питання сьогодні, коли є розуміння – ми можемо самі вирішувати свою долю і цим змогли вразити світ, змогли змусити його почати по-новому дивитися на вчорашні рішення, тактики і стратегії.

Виходить, особливого значення ці питання не мали тільки до того моменту, допоки Зеленський як лідер не продемонстрував позицію: попри те, що Україна має ворога, в обличчі путінської росії, котра спромоглася залякати півсвіта, українці будуть боротися за своє вільне й незалежне існування, за можливість визначати свою долю самостійно.

Протягом років своєї незалежності Україна мала різних топ керівників. Звісно ролі особистостей в історії ніхто не відміняв, та, мабуть, вже не варто аналізувати їхні чесноти або вади, які так чи інакше вплинули на буремні події, котрі українцям випало переживати зараз.

А от головні обличчя нинішньої влади, вплив яких на формування українського сьогодення є принциповим, дійсно можуть створити рецепт нашого успіху, бо саме за їх керівництва ми не здалися Кремлю, а спромоглися встояти й досі чинимо достойний опір російські агресії. Від того, наскільки мудро й ефективно вони будуть управляти українським кермом, залежатиме наша міць сьогодні, а отже й швидкість падіння ворога завтра.

Зеленський, Єрмак - головні кити у владі, які продукують і проводять кардинально важливі рішення у воюючій країні. І хто б там не розмірковував про великий об’єм влади, сконцентрований у їхніх кабінетах, мало хто би наважився отримати такий чи, навіть, подібний портфель відповідальності, який вони утримують на своїх плечах. Існування й майбутня доля великої країни і нації – такий масштаб відповідальності не кожному під силу, але ж про результати завжди питають з перших осіб, а не з політиканів - балакунів, що верещать і дують щоки у випадку будь-якого невдалого кроку.

Президент Володимир Зеленський – це головний маяк для нації, це титанічна щоденна робота з партнерами, це основний форпост, що забезпечує віру українців і всього прогресивного світу у важливість і можливість перемоги сил вільних демократій над агресивними диктаторськими режимами, що заради хворобливих амбіцій готові зруйнувати міжнародний порядок.

Окрема розмова про керівника Офісу президента (ОП). В усі часи української незалежності ОП був чимось більшим, ніж просто канцелярією на чолі з секретарем. Оцінити політичну вагу ОП у конкретних одиницях складно, разом з тим всі розуміють рівень його впливу.

У 2022 році після початку повномасштабного вторгнення очільник ОП Андрій Єрмак, разом з президентом Зеленським та урядом, залишився у Києві попри спроби окупантів оточити українську столицю.

Звісно, у воєнні часи відповідальність керівника ОП значно ширша, ніж функція впорядкування діяльності голови держави. Єрмак – це гарантоване та вміле керування президентським Офісом – машиною, що повинна рухатися активно й енергійно, але без права на деструктив та політичну незрілість.

Багато напрямків діяльності Єрмака на поверхні є неформальними, але по суті являють собою дуже конкретну й послідовну роботу, наповнену важливим змістом для розвитку українських питань у позитивному руслі. Здатність налагоджувати неформальні контакти та зв’язки іноді є надважливим у моменти великих криз. Це потребує справжнього мистецтва дипломатії й неабияких комунікативних здібностей. Така робота вимагає розуміння збалансованості потрібних кроків.

Єрмак – це об’ємний пласт роботи й контактів, націлених на нарощування партнерської підтримки задля досягнення центральної мети – української перемоги. Єрмак – це драйвер вироблення владою не тільки ефективних стратегічних ідей, але й прикладних алгоритмів для вирішення тактичних питань, що однаково важливо для воюючої країни.

Єдиного рецепта справжнього лідерства не існує. Це доводили власним життям і діяльністю різні видатні керівники, коли їхні держави опинялися у обставинах великих криз. Кар’єрні шляхи, тактики й ухвалення рішень цих лідерів були геть несхожі. Проте у них було дещо спільне: особлива наснага, віра у власні сили та свою націю. Ці люди впливають на державні перетворення, хід історії своїх країн та глобальні процеси, вони об’єднують заради спільної мети та ведуть за собою співвітчизників. Їхні лідерські риси найяскравіше проявляються саме в буремні часи.

Едуард Єфіменко

Сьогодні Україна переживає потрясіння, пов’язані з масштабною російською агресією й проблемою збереження держави як такої. Тож питання лідерства є знаковим в українському порядку денному

У цьому контексті згадується теорія Зигмунта Баумана про адіафоризацію свідомості. Згідно Бауману у буремні часи історії, тобто у періоди війн або колосальних соціальних криз, люди, що стоять на вершині влади, частково гублять чутливість і припиняють сприймати інших за принципами етики. Вони ніби продовжують мислити аналітично, роблять свою справу, понад те, залежно від політичної вигоди можуть вмикати або вимикати відповідальність, совість, співчуття, наче воду в крані. Авжеж ми бачили таких керівників чимало, коли з потраплянням на політичний олімп влада розчиняла їхній сором та сумління, ба більше, подібні категорії ставали для них неприродними.

Навряд чи хтось візьметься стверджувати про існування ідеального лідерства. Але прийдешні покоління завжди пам’ятають тільки тих, котрі на тлі критичних випробувань для їхніх держав, не схилили голову перед обставинами, не шукали виправдання своїм страхам, а витримували тягар відповідальності, ставали поряд зі своїм народом, вселяли в людей впевненість у можливість перемоги і вели до неї. Коли історія згодом відкриває свої сторінки, то виявляється, що й такі лідерства мали достатньо недосконалих рішень. Але попри недосконалість у час «ч» ці лідерства сприймалися як ідеальні.

От як в Україні. Ми вибрали Зеленського президентом у стані ейфорії, бо суспільство більш за все хотіло привнести у владу свіже повітря. Трохи згодом градус наших позитивних настроїв знизився, бо з об’єктивних причин Зеленський у якості президента просто не міг бути ідеальним. Такою ж виявилася і команда, яка прийшла до влади на його авторитеті, а потім частково адаптувалася до «старих практик», яких Зеленський обіцяв позбутися.

Далі ми отримали таке жорстке випробування війною, що озираючись на усі лідерства, які нам довелося мати раніше, дуже важко сказати хто б з ексів проявився у війні більш достойно, ніж це вдалося Зеленському. Не хочеться навіть замислюватися, як би Україна встояла під час великого російського вторгнення за інших достойників. Відверто кажучи, для багатьох, і в Україні, і в світі, парадокс був у тому, що саме лідерство Зеленського у критичний і важкий час виявилося більш ніж органічним.

Едуард Єфіменко