Україна вже понад рік чинить супротив масштабній російської агресії, Сили оборони крок за кроком звільняють окуповані території, допоки повністю не витіснять ворога з української землі. Українці схильні з оптимізмом дивитися у своє євроатлантичне майбутнє, а отже їх турбує вже зараз, якими будуть процеси відбудови післявоєнного українського завтра

Серед інших можливих ризиків, найбільші побоювання українців щодо майбутнього країни викликає корупція. Громадян і представників бізнесу турбує її рівень на топ щаблях влади та ймовірність повернення корупційних схем у процеси відбудови.

Тож українці продовжують виступати за посилення кримінальної відповідальності за корупційні діяння. У суспільстві є розуміння щодо підвищення загального рівня антикорупційної культури та створення реальних механізмів громадського контролю аби зменшити свій головний страх щодо відбудови поствоєнної України.

Завдання для громадського антикорупційного сектору – акцент на принциповій важливості прозорого доступу до інформації, всебічній комунікації, чіткому алгоритмі дій щодо впливу громадян на процеси відбудови, способи контролю й залучення на різних етапах.

Українське суспільство загалом сприймає корупцію як наступну загрозу, яка йде слідом за війною й наслідками руйнувань. Бізнес кола, які звикли переважно розраховувати на себе, перш за все переймаються саме корупцією, непрофесійністю влади, нечесністю судів, відсутністю сприятливого клімату для інвестицій.

Якщо для громадян поряд зі страхами щодо війни йдуть страхи щодо відновлення корупції – це серйозний виклик для влади, який не можна ігнорувати. Імітацією тут вже не відбудешся, бо масштабне розчарування суспільства може поставити крапку у діяльності самої влади, яка не спромоглася знайти ключ до порозуміння з нацією щодо антикорупційної роботи.

Едуард Єфіменко

Велика війна, розв’язана Росією проти України, показала передусім європейцям, що неможливе дуже швидко може стати реальністю, що покладання на фортуну у сфері оборонної політики може виявитися фатальним. Ця війна навчила тому, що в атомному столітті неядерним державам загрожує беззахисність, що оптимальний варіант – це коли кожного потенційного нападника стримує саме ядерний потенціал

Ця війна переконала, що в епоху зростання національних егоїзмів неадекватний алярмізм є недоречним, а довгострокові заходи безпеки є життєво важливими. Постали нагальні питання про рівень розширеного стримування ядерною силою США, брак європейського ядерного стримування, недостатність ваги спільних західних інститутів, таких як НАТО і ЄС, і підвищення оборонно-політичної культури європейських країн. Країни ЄС опинилися перед проблемою розробки нового балансу між спільними ідеями і національними міркуваннями аби мати реалістичне передбачення, аби бути спроможними самостійно залагоджувати кризи та зміцнювати вільний світ.

Ядерна зброя має передовсім переконливу політичну функцію: у кризових ситуаціях захистити від зазіхань. Дипломатія держав успішна, якщо її потужно підтримує військова сила. Ймовірно, до анексії Криму, до військових дій на Донбасі, а потім і масштабного російського вторгнення в Україну не дійшло б, якби НАТО мало переконливий стримувальний потенціал, якби рішучою, домінуючою ескалацією поставило Росію на місце і відлякало від агресії. Але життя не кіно, бо ми не маємо можливості відмотати плівку назад. Натомість, можемо робити висновки.

Тож сентенція Шарля де Голля й досі актуальна, і вона стосується не лише Франції: «Ядерна сила погано ділиться». Мабуть велика війна, яку розпочала Росія, остаточно переконала політичні еліти у багатьох столицях, не кажучи вже про Київ, що теми про ядерне стримування треба обговорювати більш інтелектуально й конкретно аби мати можливість діяти, орієнтуючись на майбутнє.

Світ впритул підійшов до третьої світової, тож усілякі недолугі посилання керівників впливових урядів на причини політкоректності, брак громадянської уваги чи певні військово-стратегічні мотиви будуть знову виглядати як дії славнозвісної мавпи: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не кажу. До чого призвела подібна політика топ гравців, історія дає достатньо трагічних прикладів.

Будь-які ядерні загрози в 21 столітті не повинні легковажитися як релікти холодної війни, а мають негайно вирішуватися активною й конструктивною позицією глобальних супер-ваговиків. У протилежному випадку завжди знайдеться умовний «путін» з амбіціями щодо ревізіонізму і територіальних експансій, який через безкарність, зробить їх складовими ідеологічної ДНК свого режиму, наважиться загрожувати руйнуванню самих підвалин демократичного вільного світу, поставить усіх на межу ядерної катастрофи. Саме в цьому контексті український спротив Росії є надзвичайно значущим!

Едуард Єфіменко

За підсумками зустрічі країн Альянсу у Литві дехто з певним цинізмом висловився щодо надто емоційних виступів президента Зеленського

Але хто ці ментори? І чи мають вони адекватні параметри сприйняття війни, яку рф нав’язала Україні?!

У цьому сенсі емоційність керівника української держави виглядає правильною по-людські та більш ніж природною. Утім міжнародна політика і правила, за якими вона функціонує, не відносяться до надто емоційної сфери, а західний істеблішмент – це не тільки про важливість цінностей, а ще й про realpolitik.

Тож якщо Київ хоче від Заходу нестандартних рішень, то має виходити саме з такого розуміння процесів.

Відповідно мистецтво балансу між наступальним стилем української дипломатії і гнучкою комунікацію з союзниками, допомога яких критично важлива, повинно бути наріжним каменем для всіх відповідальних за цей напрямок державників задля досягнення максимального ефекту для України.

Едуард Єфіменко

Палітра оцінок підсумків саміту НАТО у Вільнюсі виявилася дуже широкою: від упевнено позитивних до відвертих розчарувань. Однією з центральних тем під час зустрічі представників країн-членів Альянсу, звісно, була Україна

Саміт показав: усім присутнім топ геополітичним гравцям є зрозумілим той факт, що РФ у нинішньому стані - це фактор постійного ризику для безпеки і стабільності європейського континенту. Тож український напрямок, на якому Київ чинить достойний опір російському агресивному монстру, потребує від сильних світу нестандартних рішень. Чи готові вони до подібних кроків? Мабуть, для них ще потрібен час, і саме це також показав Вільнюський саміт.

Була передбачуваною і подальша модель реагування Альянсу на агресію Росії проти України, яку підтвердили натівські країни у литовській столиці. Києву запропоновано гарантії щодо забезпечення грошима, зброєю, допомогою з реформуванням. Країни Альянсу не спромоглися задекларувати прийняття України до свого клубу без застережень, не зазначили і конкретні терміни. Авжеж такі знакові моменти для Києва були вкрай важливі, бо додали б українцям упевненості, навіть якщо б були віддалені в часі.

Та будемо реалістами, адже попри всі емоції, офіційний Київ добре розумів на що саме міг розраховувати у Вільнюсі, як усвідомлював і те, що негайне приєднання до НАТО під час великої війни з Росією нереально, бо саме прямої власної участі у такій війні найбільше жахаються уряди впливових столиць колективного Заходу. А отже їхні рішення й навіть формулювання не повинні були призвести бодай до теоретичного збільшення ймовірності участі вояків НАТО у війні, яку розв’язала рф в Україні.

Разом з тим, зустріч з натівцями дала Україні не так вже й мало: більше зброї, більше фінансів, і більше тверезості. Останнє, як не парадоксально, можливо є найголовнішим. Ми зарубали собі на носі, що змушені тільки самі воювати за своє існування, що треба максимально сконцентрувати і впорядкувати свої ресурси, бо справді стоїмо на роздоріжжі історії, що ніхто не буде ставити українські інтереси вище своїх, що треба вчитися жити в реальному світі, чітко формулювати свої пріоритети й відстоювати їх у балансі з інтересами великих глобальних гравців.

Мало вийде толку, якщо будемо вдавати ображених, бо свій вибір ми зробили. Ми свідомо відрізали зворотній шлях до обіймів Москви, за що вона й прийшла до нас з війною. Значить, треба триматися європейської дороги, сумлінно реформувати свій український дім, вибудовувати сильну позицію, щоб не давати партнерам приводу ховатися за доріканнями про «корупцію, нечесні суди чи кремлівських агентів», щоб мати підстави вказувати союзникам на їхні слабкі сторони, щоб наполягати на нестандартних рішеннях, і щоб перемагати.

Едуард Єфіменко

Захід, що фактично увійшов у стадію холодної війни з Китаєм, повинен зробити висновки щодо результатів саміту НАТО у Вільнюсі, в тому числі і для себе

Пекін стежить за перебігом подій у Європі, за реакцією вестернів на загарбницькі апетити Москви, а більш за все оцінює ступінь спроможності захистити Тайвань у разі китайського вторгнення.

Подібні зустрічі, як от Вільнюський саміт, схоже натякають лідерам диктаторського типу на реальну межу можливого втручання Заходу, яка може виявитися більш слизькою, ніж палкі запевнення про союзницьку підтримку.

У сучасному світі, де на жаль не працює міжнародне право, де перш за все поважають право сили, нерішучість і млявість підходів, дисонанс між розмовами про цінності й реальними кроками, між формою і змістом вже давно сприймаються не просто на рівні іміджевих втрат, ба більше розглядається як слабкість.

Едуард Єфіменко