Український напрямок потребує від топ гравців нестандартних рішень

Палітра оцінок підсумків саміту НАТО у Вільнюсі виявилася дуже широкою: від упевнено позитивних до відвертих розчарувань. Однією з центральних тем під час зустрічі представників країн-членів Альянсу, звісно, була Україна

Саміт показав: усім присутнім топ геополітичним гравцям є зрозумілим той факт, що РФ у нинішньому стані - це фактор постійного ризику для безпеки і стабільності європейського континенту. Тож український напрямок, на якому Київ чинить достойний опір російському агресивному монстру, потребує від сильних світу нестандартних рішень. Чи готові вони до подібних кроків? Мабуть, для них ще потрібен час, і саме це також показав Вільнюський саміт.

Була передбачуваною і подальша модель реагування Альянсу на агресію Росії проти України, яку підтвердили натівські країни у литовській столиці. Києву запропоновано гарантії щодо забезпечення грошима, зброєю, допомогою з реформуванням. Країни Альянсу не спромоглися задекларувати прийняття України до свого клубу без застережень, не зазначили і конкретні терміни. Авжеж такі знакові моменти для Києва були вкрай важливі, бо додали б українцям упевненості, навіть якщо б були віддалені в часі.

Та будемо реалістами, адже попри всі емоції, офіційний Київ добре розумів на що саме міг розраховувати у Вільнюсі, як усвідомлював і те, що негайне приєднання до НАТО під час великої війни з Росією нереально, бо саме прямої власної участі у такій війні найбільше жахаються уряди впливових столиць колективного Заходу. А отже їхні рішення й навіть формулювання не повинні були призвести бодай до теоретичного збільшення ймовірності участі вояків НАТО у війні, яку розв’язала рф в Україні.

Разом з тим, зустріч з натівцями дала Україні не так вже й мало: більше зброї, більше фінансів, і більше тверезості. Останнє, як не парадоксально, можливо є найголовнішим. Ми зарубали собі на носі, що змушені тільки самі воювати за своє існування, що треба максимально сконцентрувати і впорядкувати свої ресурси, бо справді стоїмо на роздоріжжі історії, що ніхто не буде ставити українські інтереси вище своїх, що треба вчитися жити в реальному світі, чітко формулювати свої пріоритети й відстоювати їх у балансі з інтересами великих глобальних гравців.

Мало вийде толку, якщо будемо вдавати ображених, бо свій вибір ми зробили. Ми свідомо відрізали зворотній шлях до обіймів Москви, за що вона й прийшла до нас з війною. Значить, треба триматися європейської дороги, сумлінно реформувати свій український дім, вибудовувати сильну позицію, щоб не давати партнерам приводу ховатися за доріканнями про «корупцію, нечесні суди чи кремлівських агентів», щоб мати підстави вказувати союзникам на їхні слабкі сторони, щоб наполягати на нестандартних рішеннях, і щоб перемагати.

Едуард Єфіменко